Селище Затишок - крайня південно-західна точка Черкаської області, яка межує з Кіровоградською та Вінницькою областями. Воно розташоване в лісостеповій зоні центральної України на берегах мальовничої річки Вікнинка, що бере початок на затишанських землях і впадає в Південний Буг. За статистичними даними із загальної площі 1742 кв.м чорноземи різних типів складають тут 1542 кв.м.
В Затишку поселень давньої доби не виявлено. Умовно свій населений пункт мешканці поділяють на частини: перші хатки, другі хатки, центр, радгосп. У селищі є 9 штучно створених ставків: Перший, Таборський, Панський, Свистун, Свинарський, Бобровський, Тіпайкин, Мехерський, Восьмий.
За спогадами колишньої жительки села Марії Оверківни Човганюк, 1896 року народження, яка прожила в Затишку 98 років, назва селища не є випадковою. Із розповідей своєї бабусі вона пам'ятала, що у 1876 році городницький пан Ліпковський, купуючи землю для сина - молодшого пана Ліпковського, у вікнянського пана, оглядаючи її, висловився: «Затишно. Хороше». Так і стали володіння молодшого пана Ліпковського називатись «Затишком». І дійсно, було тут завжди тихо, спокійно і затишно. На двох пагорбах, які схилом спускаються у видолинок, пан збудував гарний маєток (фільварок). На північному схилі - будинок (нині територія школи), корівник, конюшню, воловню, млин, кузню, олійню, зерносховище. На східному схилі, у видолинку, було місце для зберігання сільськогосподарського реманенту, а саме: сівалок, молотарок, плугів, борін. Там же розташувалися два житлові будинки для челяді й робітників, які люди називали «восьмириком» і «шестириком».
Про пана Ліпковського мешканці селища зберігають щонайкращі спогади. Адже він захоплювався його красою, дбав про убогих та багатодітних. Не було такого дня, щоб пан не об'їхав селище, не зайшов у кожну хату і не допоміг. Допомагав усім: одягом, їжею, ліками. «Бувало, - розповідала бабуся Човганюк, - під'їде панська бричка під нашу хату, а ми вже радіємо, бо знаємо, що повечеряємо хлібом та борщем». Щодо рівня освіти, то в селищі грамоту знав тільки один економ та садівник Штандило.
У 1917 році пан Ліпковський з сім'єю емігрував за кордон, залишивши 750 голів рогатої худоби, 350 коней, 1000 породистих овець та різну птицю. Його володіння стали радгоспом «Затишок», який було організовано за першого приходу радянської влади на Уманщину в 1918 році. Радгосп «Затишок» спеціалізувався на вирощуванні насіння цукрових буряків та соняшників Для організації роботи в радгоспи було направлено членів Комуністичної партії - Човганюка Юстима Ігнатовича та Мовчана М. І., які стали першими управляючими. Місцевих жителів у радгоспах було мало, на роботу наймалися сезонники, для яких збудовано гуртожитки. Діти тих сімей, які жили в радгоспах і досягли шкільного віку, навчалися в школах сусідніх сіл Антонівка, Вікнина.
Поступово люди все більше і більше заселяли територію радгоспів. У 1922 році у Затишку, в хаті колишнього економа, відкрили дитячі ясла, а в 1928 році в панській хаті - двокласну школу, яку відвідувало 10-12 учнів. Першими вчителями були робітфаківці Олексій Григорович і Григорій Олексійович із села Дмитрушки. У 1934 році кількість класів зросла до 4-х, кількість учнів становила 20-25 чоловік. Учителями в 30-40 роках ХХ ст. були Мовчан Ніна Кіндратівна, дружина управляючого; Червонянська, Литвинюк І. М., Мелан, які не мали спеціальної педагогічної освіти, лише семирічну або церковно-парафіяльну.
У 1933 році в Затишку з'явилося багато нових жителів, адже до нього прибилось чимало людей з навколишніх сіл - шукачів порятунку від голодної смерті. Деякі з них отримали в радгоспі роботу та елементарне харчування - бовтушку з борошна, шматочок хліба. Багатьом з голодуючих не поталанило. Надзвичайно виснажених, їх вже ніщо не могло врятувати. Безіменних померлих звозили до спільної ями, що знаходилася на протилежному боці Свинарського ставка. Скорботою сповнені спогади більшості Сучасних старожилів, які разом із батьками-заробітчанами потрапили до селища. Галині Юхимівні Богерук не виповнилося й року, коли її батьки переїхали до радгоспу із с.Городниця, де в них від голоду померло четверо дітей.
Зі спогадів Кишенько Олександри Євсеївни, 1922 року народження: «Наша сім'я на початку Голодомору складалася з батька, матері, шістьох дітей. Ми мали хату, корову, коні та необхідне майно. Пам'ятаю, як наприкінці 20-х років у селі зчинився великий переполох. Зранку з усіх дворів гнали худобу, птицю, зносили реманент, зерно, насіння до спільного господарства - колгоспу. А на вечір баби біжать, лементуючи, до того господарства і розбирають, розводять все назад. Наступного ранку знову зводять, а на вечір розводять. То була колективізація, яку батько, які більшість мешканців села, не сприйняв. Ми мали племінну свиню, щоб не здати її до колгоспу, батьки змушені були її заколоти. Довідавшись про це в сільраді, як повідомила одна добродійка, що там працювала, вирішили забрати в нас харч. Та батьки встигли сховати м'ясо в діжку з капустою, сало ж виклали на долівку, постелили соломою і поклали спати на ній дітей.
З часом у селі запрацювали бригади по викачці хліба. Партійці, комсомольці ходили по хатах і з тлумачків, горщиків висипали на підводу останнє зерно. У нас в хаті залишилися одні діти та вода. Померли голодною смертю мої двоє братиків та сестричка. Мені дуже хотілося їсти, але їсти було нічого... Що потрапляло на очі, те їла. Смачним було все: здохлі коні, розведене водою бурякове та конопляне насіння, трава. У Затишку було відділення Рижавського радгоспу, куди батько й пішов на роботу та перевіз до Затишку свою поріділу родину. Тут була столова, де давали за роботу борщ, суп, кашу. В школі давали чай і тонесенький шматочок хліба. Вчилась недовго. Пішла працювати в городню бригаду, гусінь збирала, що заробляла, те й проїдала. Пізніше управляючий взяв у службу - дітей доглядати, підлогу мити. Платив 15 карбованців у місяць. Стало ситно і добре».
У 1941 році 80 жителів села стали на захист рідної землі. Близько 30 сельчан були вивезені на примусові роботи до Німеччини. Під час Другої Світової війни великих боїв на території села не відбувалося. Тут знаходилися тваринницькі ферми, за роботою яких наглядав місцевий поліцай.
У навколишніх лісах дислокувалися партизанські загони, бійці яких частенько навідувалися до села та навіть вступали у двобій із поліцаями. Місцеві жителі, чим могли, підтримували партизан. Нині в хаті, де жила жінка, яка переховувала партизан, знаходиться фельдшерський пункт села. На могилі розстріляних партизан - Куркова Анатолія Дмитровича та двох невідомих - встановлено пам'ятний знак, за яким доглядають жителі села, як і за обеліском Слави загиблим у війні землякам, встановленому в 1987 році. З фронтів до рідних осель повернулося 48 осіб, а з гітлерівської неволі - 25 осіб.
На початку 1944 року відновив свою діяльність бурякорадгосп Рижавського цукрокомбінату з центром у с. Колодисте. З утворенням Черкаської області в січні 1954 року бурякорадгосп територіально ввійшов до її складу, а з ліквідацією Ладижинського району в листопаді 1959 року - до складу Уманського району. До складу радгоспу входили відділення: Затишок, Політвідділовець, Черповоди та центральні майстерні. До 1960 року у відділенні Затишок працювало 10 ланок по 10 осіб у кожній. Усі роботи виконувалися вручну. У 50-60 роки ХХ ст. населення Затишку збільшилося у 2,5 - 3 рази. Кількість учнів у початковій школі зросла до 60-80. Тут уже працювали вчителі зі спеціальною середньою освітою - Годованець Євгенія Андріївна, Савенко Марія Павлівна, Смірнова Ганна Василівна та інші. У 1950-1952 рр. на місці глинища (зараз знаходиться магазин) побудовано нове шкільне приміщення. У ті часи школа належала до Антонівської сільської ради. Директорами початкової школи в 70-ті роки були Брижата Т. І. та Рибак В. І. У 1974 році центр радгоспу перемістився в Затишок. У 70-ті роки ХХ ст. в селищі вже налічувалося до 1000 дворів. Збудовано дванадцять чотириквартирних будинків, п'ять двоповерхових на вісім квартир, сім двоквартирних для спеціалістів. Більше 40 сімей мали власні гарні новозбудовані будинки з присадибними ділянками. Також було збудовано сім нових корівників, Будинок тваринника, лазню, парокотельний цех, який опалював клуб й адміністративні установи, житлові будинки, сільську раду.
У 1974-1975 роках до с. Колодисте прокладено шосейну дорогу. Дітей середніх і старших класів (4-10 класи), які навчалися в Колодистенській середній школі, стали підвозити спеціальним автобусом. У 1986 році в радгоспі працювало 456 чоловік, з яких 150 - віком до 30 років.
У 1989-1991 роках господарство в Затишку очолював Лісовий Іван Миколайович. У цей період було побудовано новий автогараж, почала діяти авторемонтна майстерня, зведено новий Будинок механізатора на тракторному стані. У центрі села з'явився гарний Будинок культури та п'ять двоповерхових будинків по десять квартир, а також 12-квартирний будинок для молодих спеціалістів. Усі дороги покрили твердим покриттям.
У березні 1991 року на основі рішення Черкаської обласної ради народних депутатів від 01.12.1990 №49 була утворена Затишанська сільська рада народних депутатів з центром у с. Затишок Уманського району Черкаської області, внаслідок виключення с.Затишок і с.Політвідділовець (нині Малий Затишок) із підпорядкування Колодистенській сільській раді народних депутатів. Першим Затишанським сільським головою до 2006 року був Кошельник Микола Веніаминович. Пізніше - Журавель Віктор Іванович, а згодом - Задоянов Сергій Петрович.
29 квітня 1996 року Рижавський бурякорадгосп реорганізовано у ВАТ «Рижавський насінницький буряк», головою якого був Задоянов С.П. У 1998-1999 роках головою було обрано Апуневича В.С. Із 1999 по 2004 роки головою правління був Мельник В.І. У 2004 році рішенням господарського суду ВАТ «Рижавський насінницький буряк» визнано банкрутом. Для погашення кредиторської заборгованості все майно, що належало даному підприємству, було продано. У грудні 2002 року відбулося розпаювання земель, середній розмір паю на одну особу становив 3,20-3,60 га, залежно від родючості землі.
Нині селище Затишок входить до Колодистенського старостинського округу Ладижинської сільської територіальної громади. В Затишку працює Фельдшерський пункт, Будинок культури, магазин, пересувне відділення Укрпошти, відділене робоче місце ЦНАП.
