Історія села Колодисте
Село Колодисте дуже стародавнє, тому усні перекази про його перших поселенців до нашого часу майже не дійшли. По археологічним знахідкам, можна зробити висновок, що воно вже існувало у 18-му столітті, а його виникнення слід віднести до 15-16 століття. Також поблизу села виявлено численні знахідки періоду трипільської культури пізніших часів.
З усних переказів, що дійшли до наших часів відомо, що з давніх-давен через с. Колодисте проходив чумацький шлях. У центрі села був брід (нині там збудовано міст) кудою переїжджали чумаки, вони біля нього зупинялись, відпочивали, пили воду, тому існує легенда, що саме від слова «колодязь» і пішла назва села - Колодисте.
На кінець 18 століття село Колодисте було у володінні пана Колосовського. А на 1900 рік село належало пану Іванському. Іванський володів 650 га землі та 300 га лісу. На той дореволюційний час село мало близько 530 селянських дворів, припадало 800 га землі. За даними 1900 року у селі проживало 1861 особа. Основним заняттям населення було землеробство. У селі була православна церква з церковноприходською школою. Три водяні млини належали поміщикам, діяли три кузні та казенна винна лавка. В 1914 році відкрилася лікарня.
У 1912 році у селі був побудований цукровий завод.Через те, що поміщик проживав у с. Рижавка то завод мав назву «Рижавський цукровий завод». У роки революції на заводі працювало 260 робітників. Революційна хвиля докотилася і до Колодистого. В кінці травня 1917 року застрайкували робітники заводу, вимагаючи оплати 70 копійок за день. Керуючий заводом відмовив страйкарям, сподіваючись найняти робітників в інших селах. Та заводчани не допускали до заводу прибулих, їх вимоги були задоволені. Влітку знову відбувся страйк і робітникам підвищили плату до 1 крб за день. Село вступив козачий каральний загін. Чотирьох активних страйкарів арештували, на їх захист піднялися решта робітників, коли козаки відкрили стрілянину тоді на допомогу заводчанам прийшло 300 жителів села Антонівка. Козаки відпустили арештованих робітників, але страйковий рух тривав до кінця року.
У 1927 році ТСОЗ реорганізували у колгосп «Боротьба». В 1929 році розпочалася масова колективізація.Біля приміщення почтового відділення було поле Батюшки та велика клуня.Все майно перевозили в цю клуню і це стало основою нового колгоспу, головою якого став Кравець Григорій Матвійович.1930 році колгосп купив перший трактор «Фордзон».Важкими були роки встановлення перших колгоспів.Ще відчувалися відголоски громадянської війни, голод, розруха. Набирає рух «пятисотениць».Послідовниками його стали та колодистенські буряківниці: Н.М Дівонько, А.Т Німчик, Г.Т Литвинюк, О.М Полова, Є.С Фостюк на чолі зі своєю ланковою П.В Ткач.
Жахливий злочин проти народу України вчинено Сталіним і його підручними в 1932-1933 роках. Розпочався страшний голод.За даними свідчень очевидців голодомору в селі загинуло понад 100 осіб. Особливо голод став відчутним у 1933 році, коли закінчились хоч якісь запаси. Люди почали пухнути з голоду. З лободи робили такі млинці, їли з фруктових дерев сік (глей). На кладовищі була викопана дуже велика яма. В цю яму звозили померлих людей тачками, тому що коней не було - їх позабирали або поїли. Особливо вмирали діти.
У 1937-1938 роках безпідставно були репресовані 57 жителів села Колодисте, з них 43-розстріляні (за неповними даними).
В кінці липня 1941 року Колодисте було окуповане німецькими загарбниками. 512 жителів села брали участь у Великій Вітчизняній війні, із них 161 житель села загинув на фронтах в боях з ворогом, місця їх захоронень, військові частини, діючі армії - невідомі. Тільки навічно їх імена викарбувані на стелі біля обеліска в центрі села.21 житель села до 16 років були забрані на фізичні роботи в Німеччину, Австрію.
У 1942-1943 роках на території цукрового заводу був розташований табір військовополонених, де налічувалось 500 чоловік. З них 78 полонених були розстріляні та замордовані німцями на території заводу. Тільки 49 військово полонених зуміла односелиця Береза Олександра витягти в воронці-могилі. Серед них вона знайшла документи на старшого лейтенанта КривопищенкоПетра Лаврентійовича (1916 р.н.) та солдата Голубйова Андрія Федоровича (1919 р.н.).
Місцевим слідопитам разом із вчителькою Гіглаввою Н.Л. вдалося розшукати рідних Кривопищенка П.Л, які приїжджали на могилу. Решту полонених було розстріляно місцевими поліцаями у яру між Колодистим і Вільховою. В центрі села в братській могилі поховано 10 солдатів, які загинули при визволені села, серед них встановлено ім'я Клімов Єгор Полікарпович – 1919 р.н.
В селі під час окупації діяла підпільна антифашистська група, членом якої був і журналіст Герман Занадворов. Влітку 1941 року разом зі своєю дружиною-односельчанкою він приїхав у відпустку і тут його застала війна. В березні 1944 року він разом зі своєю дружиною був розстріляний гестапо у яру між селами Колодисте і Вільховою. Його книга «Щоденник розстріляного», в якій розповідається про німецько-фашистську окупацію на Уманщині, дійшла до читача вже після смерті автора. Збереглися дані про старосту, поліцаїв, та добровольців, які сприяли німецькі армії.
В лісах навколо Колодистого діяв партизанський загін, в якому брали участь 5 чоловік односельчан, які тоже були розстріляні місцевими поліцаями.
149 колодян Батьківщина відзначила бойовими нагородами, до теперішнього часу залишився один - Юрій Мефодій Іванович. Найвищими бойовими нагородами відзначені:Давій К.М, Гіглавий Г.М, Лабенко Ф.Г, Волошин П.Г, Стадник І.Я, Легедза М.П, Починок Ф.І, Данилишин І.М – на даний час нема вже живих. А односельчанин Скрипник Г.М брав участь на військовому параді в Москві в 1945 році, інший односельчанин Починок Ф.І 1114 днів був у блокованому Ленінграді, після блокади дійшов до Берліна.
Мужньо вистояли переборюючи труднощі і вдови, яких не зламало воєнне лихоліття. Разом з односельчанами піднімали сільське господарство, ростили дітей, відбудовували завод: це Савчинко Степанидв Спиридонівна – залишилася з 5 дітьми, Олійник Ликера Тимофіївна – 3 дітей, Ткач Наталка Тимофіївна – 3 дітей, Давій Катерина Кирилівна – 3 дітей.
Село Колодисте було визволене від німецько-фашистських окупантів 10 березня 1944 року – військами 2 Українського фронту.
Після війни почалася відбудова села. У 1954 році, після утвореня Черкаської області село стало Уманського району, Черкаської області (раніше Ладижинський район Київська область). Кількість населення в 1970 році становило 3080 чоловік.
Починаючи з 60-х років соціально економічний, культурний розвиток села невпинно зростав. У 1959 році утворений колгосп ім.С.М Кірова.Загальна площа колгоспу складала 2000 га, в тому числі рілля-1700 га.Господарство спеціалізувалося на відгодівлі ВРХ. Довгий час господарство очолював односельчанин Гіглавий Григорій Михайлович (60-70-ті роки). Під його керівництвом побудований красивий Будинок культури.
У 80-х роках спецгосп ім.Кірова очолив Маловічко Юрій Павлович. Це був керівник, господар, людина з великої літери. Під час його господарювання були збудовані нові тваринницькі приміщення, тракторний стан, їдальня, медичний та ветеринарний, новий кормозмішувач.Великим попитом у односельчан користувалася сауна. Територія була огороджена, заасфальтована, висаджені декоративні кущі, дерева, квіти. Люди отримували достойну зарплату.
Тридцятирічний стаж роботи головного агронома колгоспу Данилюка Миколи Тодосійовича. Високе почуття обов'язку, глибокі знання, любов до землі і чуйність у стосунках землі - за це велика шана односельців.55 ц/га озимої пшениці – то вінець творчості висококваліфікованого господаря поля, заслуженого агронома України.
Рижавський цукровий завод почав відновлювати свою роботу у 1945 році. За період існування підприємства (з 1912-2000 р.)завод був реконструйований тричі з добудовою основних та допоміжних цехів. З невеликого він переріс у сучасне модернізоване підприємство. Завод славився високими та стабільними виходами цукру. Цукор випускався високої якості та низької собі вартості. Вихід цукру досягав 15-16 % і сягав в окремі роки за сезон виробництва до 35 тис.тонн, за що колектив неодноразово нагороджувався грошовими преміями та перехідними Червоними прапорами за зайняті перші та другі місця по Республіці та по Союзу у колишньому СРСР.Значну реконструкцію заводу з добудовою двох цехів та нової ТЕЦ, нового автотракторного парку, повної реконструкції кагатного поля було здійснено під керівництвом нашого односельчанина, директора заводу Лісового Івана Миколайовича - нагороджено Орденом знак Пошани та Трудового Червоного Прапора. Усе своє життя присвятив заводу наш односельчанин Козачок Іван Федорович. За сумлінну і наполегливу працю удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.
Найкращого соціально-економічного, культурного зростання село набуло у 70-90-х роках. Була побудована артезіанська свердловина і водонапірна башня. Працював гранітний кар'єр Уманського «Міжколгоспбуду».
Великий внесок у розвиток медицини вніс односельчанин – Скумс Анатолій Васильович, провідний науковий співробітник відділу лапароскопічної хірургії інституту хірургії та трансплантології Академії медичних наук України м.Києва. Анатолій Васильович народився в родині медиків. Батько – Скумс Василь Олександрович, головний лікар Колодистенської сільської лікарні, мати Скумс Ангеліна Петрівна – дитячий лікар. Вони заслужили за свою працю велику шану в односельчан.
Ось уже продовж багатьох років допомагає рятувати людські життя заслужений донор України Нетудихата Володимир Ілліч, який працює вчителем в школі.
Козлюк Галина Степанівна, заслужений учитель України (1994 р), учитель-методист (1987 р), «Відмінник народної освіти» (1977 р,1991 р), делегат п'ятого з’їзду учителів УРСР, переможець районного та обласного етапів конкурсу «Учитель року-91».
